Кононенко В.П. Подання заяви до Європейського суду з прав людини про порушення ст. 13 Конвенції Про захист прав людини та основних свобод з урахуванням практики її застосування / В.П. Кононенко // Адвокат. – 2006. – № 2. – С. 35-39.

Згідно з Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод кожен, чиї права і свободи, викладені в цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи. Це положення гарантує засоби правового захисту на національному рівні для закріплення суті конвенційних прав і свобод у будь-якій формі у внутрідержавному правопорядку. Ця гарантія вимагає забезпечення національних засобів правового захисту по відношенню до "обґрунтованої скарги” за Конвенцією та надання відповідної допомоги, хоча Договірні Сторони наділені дискреційним правом щодо способу такого забезпечення і надання. Рамки зобов’язань за статтею 13 варіюються залежно від характеру скарги заявника. Однак засоби правового захисту, яких вимагає стаття 13, мають бути "ефективними” як практично, так і законодавчо. Зокрема, їх реалізація не повинна невиправдано ускладнюватись діями чи бездіяльністю органів влади держави-відповідача (справа "Данкевич проти України”).

Порушення статті 13 Конвенції Суд, зокрема, фіксує, якщо мало місце ненадання документів та інформації, пов’язаної з розслідуванням та відкидання слідчими органами версій, запропонованих заявником (справа "Текдаг проти Туреччини”). Суд дійшов висновку, що захист, який пропонується в статті 13, має поширюватись на всі випадки обгрунтованих заяв про порушення прав і свобод, які гарантуються Конвенцією (Класс та інші проти Федеративної Республіки Німеччини). Коли особа, наводячи аргументи, звертається із заявою про порушення гарантованих Конвенцією прав і свобод, вона повинна мати засоби правового захисту у відповідному національному органі як для того, щоб її питання було вирішене, так і з метою одержання, в разі необхідності, компенсації. (Сільвер та інші проти Сполученого Королівства). Стаття 13 містить вимогу про те, що засіб правового захисту має бути ефективним з тим, щоб задовольняти вимогам цієї статті. Коли особа скаржиться на те, що доступні засоби правового захисту були неефективними, Суд ухвалює рішення, згідно з яким уряд-відповідач повинен довести існування таких ефективних правових засобів (Ферайнігунг Демократішер Зольдатен Остеррайхс та Губі проти Австрії, та Ефрастратіу проти Греції). У справі Лєандер проти Швеції Суд ухвалив рішення про те, що термін «засіб» може фактично включати «сукупність заходів». Далі він пояснив, що право на ефективний засіб може бути «обмежене відповідно до ситуації», зокрема, у цій справі — міркуванням національної безпеки. Протягом останніх років Суд встановив досить жорсткі критерії для визначення ефективності засобів правового захисту згідно зі статтею 13 у випадках, коли йшлось про обгрунтовані скарги на порушення статті 3 тюремною адміністрацією. У справі Аксой проти Туреччини Суд визнав порушення статті 13, зазначивши, що поняття «ефективний засіб правового захисту» включає в себе, окрім виплати компенсації у тих випадках, коли це є необхідним, також детальне й ефективне розслідування, яке повинне відтворити справжній стан речей а також покарати осіб, які понесуть за це відповідальність; засіб включає в себе також ефективну можливість оскарження процедури провадження розслідування. Далі Суд відзначив, що непроведення розслідування державним агентом, який був уповноважений розслідувати справи, звела нанівець ефективність всіх інших правових засобів, які могли існувати. (справа Ментес та інші проти Туреччини).

Ключові слова: "Беркут”, захоплення заручників, галюцінарторний ефект, неосудність, Європейський суд з прав людини, Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод, засоби правового захисту, ефективне розслідування