УДК 341.645.5                                       В.П. Кононенко, канд. юрид. наук, адвокат, м. Харків

ВПЛИВ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ НА ФОРМУВАННЯ ПРАВА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Сучасна Україна націлена на поступову економічну інтеграцію і глибокий політичний діалог з Європейським Союзом, а також на входження в європейський правовий простір. Цьому сприяє схвалена у червні 2004 р. Європейська політика сусідства, спрямована на тісну співпрацю між розширеним Євросоюзом (далі – ЄС) і країнами-сусідами, в тому числі й з Україною.

Вивчати європейський законодавчий досвід та європейську правову доктрину неможливо без аналізу такого феномену, як європейське право. Його виникненню передували певні історичні події на європейському просторі, що став ареною другої світової війни, після якої в цьому регіоні починається новий етап політично-правового розвитку. Подолати тяжкі наслідки війни можна було, тільки об’єднавши зусилля європейських народів. Необхідно було відновити економіку, відродити віру в права й гідність особистості, поновити й затвердити демократичні права та свободи, створити ефективний механізм співробітництва й об’єднати зусилля для мирного вирішення всіх виникаючих спорів. У цій обстановці отримує розвиток рух на підтримку ідеї об’єднання європейських держав. Європейський конгрес федералістів, який відбувся в травні 1948 р. в Гаазі (Нідерланди) і зібрав 713 делегатів з 16 країн, висловився на підтримку створення єдиної Європи, на прийняття Декларації прав людини, заснування Європейської парламентської асамблеї й суду Європейських співтовариств, покликаного забезпечити дотримання положень цієї Декларації [3, с. 8].

Були прийняті нові конституції, спрямовані на надання основним правам людини функцій обмеження державної влади. Утворення Європейського економічного співтовариства (далі – ЄЕС, Співтовариство) розглядали як крок уперед у міжнародному праві, ніхто не сумнівався, що воно є частиною останнього. Але Суд Європейських співтовариств (далі – Суд ЄС, СЄС) зайняв іншу позицію. Так, у 1963 р. у справі транспортної й експедиторської компанії "Ван Генд Лоос” проти Адміністрації внутрішніх доходів Нідерландів ним було проголошено: "Європейське економічне співтовариство становить собою новий міжнародний правопорядок, на користь якого держави обмежили свої суверенні права, хоча й у відповідних сферах...” [Цит. за: 10, с. 2]. У справі "Коста проти ЕНЕЛ” Суд ЄС заявив: "На відміну від загальних міжнародних договорів, Договір ЄЕС утворив свою особисту самостійну систему, яка зі вступом Договору в силу, стала складовою частиною правових систем держав-членів і положення якої зобов’язані приймати їх суди” [Цит. за: 10, с. 15]. І хоча заява Суду ЄС про відособленість права Співтовариства від міжнародного не ґрунтувалася на якомусь правовому принципі, воно само по собі відокремило його: СЄС оголосив його таким [9, с. 227].

Поняття "європейське право” можна слідом за М.Л. Ентіним визначити як систему юридичних норм, створюваних у зв’язку з утворенням і функціонуванням Європейського співтовариства і Європейського Союзу, чинних і застосовуваних у межах їх юрисдикції на підставі й відповідно до установчих договорів і загальних принципів права [9, с. 210]. Винятково важлива роль у становленні й розвитку інтеграційних інституцій, у формуванні й еволюції права ЄС належить його судовій системі. Створення Суду як незалежного спеціалізованого органу розглядалося як найважливіша гарантія реалізації цілей інтеграції Співтовариств, їх єдності і згуртованості. Заснований спочатку в рамках Європейського об'єднання вугілля і сталі, Суд з утворенням ЄЕС і Євроатому було перетворено в результаті злиття на загальний для них Суд Європейських співтовариств. Суд ЄС, покликаний забезпечити однакове розуміння й застосування права Співтовариств, в порівняно короткий строк зумів затвердитися як високоавторитетний і безсторонній орган. Діючи в межах своєї юрисдикції, він сформулював багато життєво важливих для розвитку інтеграційного процесу концептуальних положень. Наприклад, створена ним концепція незалежності й самостійності права ЄС є автономною правовою системою. Суд ЄС сформулював основні кваліфікаційні ознаки права ЄС. За допомогою судового тлумачення він заповнив багато прогалин, уточнив зміст низки положень установчих договорів та актів вторинного права.

ЄС ґрунтується на трьох «опорах», одну з яких утворюють три Співтовариства –  Європейське Співтовариство, Європейське об'єднання вугілля й сталі і Європейське співтовариство з атомної енергії. Інші дві опори складаються з загальної зовнішньої політики і політики безпеки, а також співробітництва в сфері юстиції і внутрішніх справ.

За Ліссабонським договором відбулася ліквідація опор, Суд першої інстанції змінив назву на Загальним суд.

Вважаємо за необхідне внести зрозумілість до понять "право Співтовариства” та "право Європейського Союзу”. В. Кернз із цього приводу зауважує, що конструкція "право Співтовариства” до прийняття Маастрихтського договору набула статусу загальновизнаної, й наразі обидва ці поняття виступають взаємозамінними [6, с. 30].

М.О. Ушаков ще в 1988 р. переконував, що немає жодних ні об'єктивних, ні суб'єктивних причин для формування якого-небудь локального (у просторовому чи спеціальному смислі) чи регіонального міжнародного права – американського, африканського, західноєвропейського, мусульманського тощо. Міжнародне право настільки розвинене і продовжує прогресивно розвиватися, що об'єктивно не виникає потреби створювати яку-небудь спеціальну (локальну) сукупність і систему норм [12, с. 51].

Висловлене, однак, аж ніяк не означає заперечення специфічних інтересів тієї чи іншої групи держав і наявності регулюючих їх взаємовідносини локальних загальних норм. Як відзначалося в одній із заяв Радянського уряду, у держав, що належать до тих чи інших географічних районів, можуть бути й дійсно існують свої специфічні інтереси, породжувані територіальною близькістю, історичними умовами й історичними зв'язками, що склалися, схожістю культури та іншими подібними причинами [12, с. 51]. Це явище й лежить у підгрунті регіоналізму в міжнародному праві, в силу чого у взаємовідносинах держав відповідного географічного району поруч із загальновизнаними нормами міжнародного права діють інститути й норми, властиві лише цій групі держав. Проте немає жодних підстав стверджувати, що такі норми створюють локальне (регіональне) право [12, с. 51].

Але треба визнати, що право ЄС вже є іншим, аніж традіційне міжнародне. Ми також бачимо, що завдяки правотворчості Суду Європейських співтовариств відбулося утвердження європейського права як самостійної правової системи, що функціонує поряд з національними системами права й системою права загального міжнародного. Також слід відмітити й наявність упровадження в життя принципів верховенства права Співтовариства щодо країн-членів, інтегрованість норм останнього в національні системи права [14, с. 119]. Оскільки Маастрихтський договір є рамковою угодою, СЄС став надзвичайно впливовим механізмом у заповненні правничих прогалин і створенні права Європейського Союзу [1, с. 39]. Ф. Тоді порівнює СЄС з Верховним Судом Сполучених Штатів Америки: як рішення останнього старшують у конституційних питаннях над рішеннями судів окремих штатів, так і рішення Суду ЄС є обов’язковими до виконання державами-членами. З огляду на це роль Суду ЄС набуває особливого значення, коли виникає необхідність створити прецедент у трактуванні законодавства Співтовариства [11, с. 57], тобто прецедент тлумачення.

Багато фахівців вважає право, створюване СЄС, вторинним, на відміну від установчих актів. Але спрощений поділ джерел права ЄС на первинні і вторинні стає дедалі все менш ефективним, тому що він не взмозі вмістити в собі всю різноманітність численних і різнопланових джерел. Це стосується передусім загальних принципів права Європейського Союзу, прецедентів Суду ЄС, міжнародних зобов’язань – як Європейського Співтовариства, так і Європейського Союзу, додаткових конвенцій, що укладаються державами-членами для реалізації завдань установчих договорів. У зв’язку із цим, відзначаючи існування в науці різних класифікацій джерел права Європейського Союзу, О.М. Москаленко пропонує зосередитися на класифікації джерел відповідно до їх місця в ієрархії. Суть ієрархії джерел права Європейського Союзу полягає в тому, що правові норми, закріплені в джерелах, які знаходяться на більш низьких щаблях, не можуть суперечити закріпленим у джерелах, розташованих в ієрархії вище. З огляду на це науковець виділяє 4 ієрархічні рівні. До першого належать установчі договори, низка найбільш важливих рішень Ради Міністрів, які, як правило, відносять в літературі до первинного права, і загальні принципи права Європейського Союзу. До другого – міжнародно-правові зобов’язання Європейського Співтовариства і Європейського Союзу, що випливають з усіх джерел міжнародного права. Третій рівень становлять прецеденти Суду ЄС. До четвертого він відносить нормативно-правові акти, що приймаються органами ЄС, закриті конвенції між державами-членами, які укладаються в рамках ЄС з метою реалізації положень установчих договорів, а також звичаї, сформовані в процесі європейської інтеграції [7, с. 8].

З огляду на те, що ЄС – міжнародна організація, спрямована на інтеграцію її членів, на території останніх діють право Союзу й національні правові системи держав, що до нього входять. Але право ЄС має пріоритет над національними нормами [13, с. 85].

У значній кількості наукових праць, авторами яких є юристи континентальної системи права, не згадується про судові рішення як про джерела права Співтовариства [6, с. 100]. Причиною цього є те, що в країнах, використовуючих кодифіковану систему права, в процесі нормоутворення суди становлять собою більше "служителів”, аніж "господарів”: їх роль обмежується застосуванням законодавства, а обов'язковість рішень, які вони приймають, дійсна лише для сторін – учасниць  відповідних спорів, що розглядаються в суді. На відміну від права англосаксонської системи, кодифіковане право не визнає верховенства прецедентів. Однак розробники проекту Договору про заснування Європейського Співтовариства чітко визнали, що цю другорядну роль судової влади можна виправдати в теорії, але не на практиці. Тому його ст. 164 (зараз ст. 220) указує, що "Суд забезпечує дотримання законності при тлумаченні й застосуванні положень цього Договору” [Цит. за: 4, с. 160]. Зрозуміло, що таку загальну роль не міг би відіграти орган, вплив якого поширюється лише на сторони, які беруть участь у справі.

Діючи відповідно до своїх завдань, Суд ЄС, як і Суд першої інстанції, накопичує рішення. Головні напрямки тлумачення, що виникли з їх сукупності, стали відомими як установлене право прецедентів (la jurisprudence constante). Не буде перебільшенням зазначити, що прецедентне право настільки ж сильно впливає на розвиток права Співтовариства, як і законодавство, що приймається Радою Міністрів. Дійсно, велика кількість концепцій права Співтовариства (таких, як його пряма дія і пріоритет, уже не говорячи про загальні принципи права) є продуктом виключно прецедентного права Суду Європейських співтовариств [6, с. 101]. Останній намагається пояснювати тексти з урахуванням того, на досягнення яких цілей, за його думкою, вони спрямовані. У результаті формується право відповідно до того, що саме Суд ЄС вважає необхідним для Співтовариства, що саме відповідає телеологічному методу тлумачення. Проте така інтерпретація виходить за рамки цього методу, бо вона перетворюється на процес прийняття рішень у межах судової політики [8, с. 48].  

Суд ЄС, не будучи пов’язаним прецедентом, ще до вступу Великої Британії в ЄС почав схилятися до використання, принаймні, особистих прецедентів й у своїх рішеннях часто на них посилатися [5, с. 38].

На думку О.М. Москаленка, незважаючи на суттєву подібність прецедентів Суду ЄС до прецедентного права країн загальної системи права, цьму Суду притаманна низка унікальних особливостей:

–   використання ним принципів і процедур континентального права;

– наявність 2-х стадій формування рішення по справі – індуктивної й дедуктивної;

–  формулювання (тлумачення) Судом принципів права;

–  орієнтація при прийнятті рішення на політичні цілі;

–  небажання самого Суду визнавати свої рішення прецедентами [7, с. 11].

Т.М. Анакіна наголошує, що прецедент, утворюваний судами ЄС, є самостійним джерелом права Співтовариства з огляду на наступне: (1) особливість права ЄС (специфіку установчих договорів, які впливають на формування прецедентного права судами ЄС); (2) особливого місця судів ЄС в інституційній системі; (3) значення рішень судів Співтовариств у їх правопорядку: (а) за допомогою прецедентів значно деталізуються й конкретизуються положення установчих договорів і норм права ЄС; (б) у прецедентах надаються єдині норми, стандарти, необхідні для ефективного функціонування Союзу в цілому; (в) такі судові розяснення набувають нормативного характеру, обовязкового для дотримання всіма субєктами Співтовариств [2, с. 183, 184].

Той факт, що СЄС офіційно не визнає доктрини прецедентів, означає, що він не може бути зв'язаним своїми ж рішеннями. Якби це було не так, то йому було б дуже складно встановлювати своє право прецедентів при постійно змінюваних обставинах. Але це не позбавляє його можливості повторювати певні формулювання, які він вважає фундаментальними для тлумачення права Співтовариства [6, с. 101]. В усякому разі треба визнати, що практика Суду ЄС наразі є досить авторитетним джерелом права Європеського Союзу, позитивною відзнакою якого є оперативність і високий авторитет.

ВЛИЯНИЕ СУДЕБНОЙ ПРАКТИКИ НА ФОРМИРОВАНИЕ ПРАВА ЕВРОПЕЙСКОГО СОЮЗА

Кононенко В.П.

Исключительно важная роль в становлении и развитии права Европейского Союза принадлежит его судебной системе. Суд ЕС, призванный обеспечить единообразное понимание и применение права Сообществ, в сравнительно короткие сроки сумел утвердиться в качестве высокоавторитетного и беспристрастного органа. Действуя в пределах своей юрисдикции, он сформулировал многие жизненно важные для развития интеграционного процесса концептуальные положения, его решения имеют признаки прецедентов и являются источниками права ЕС.

Ключевые слова: прецедент, источник права, судебная практика, прецедент толкования.

INFLUENCE OF JUDICIARY PRACTICE ON FORMATION OF THE LAW OF THE EUROPEAN UNION

Kononenko V.P.

The exclusively important role in formation and development of the law of the European Union belongs to its judicial system. EU court, called to provide uniform understanding and application of the law of Communities, in rather short terms has managed to affirm as quality of highly authoritative and impartial body. Operating within the jurisdiction, it has formulated many vital conceptual positions for development of integration process its decisions have signs of precedents and are sources of the law of EU.

Key words: precedent, source of law, court practice, precedent of interpretation.

Надійшла до редакції 15.01.2010 р.